eng
ukr
ru
 
пейзаж
природа
українці
місто
весілля
 
 
 
 
 
 
 
про мене
посилання
 
 
 
 
Ужгород з його більш ніж тисячолітньою історією - одне з самих древніх і красивих міст України. Старовинна архітектура, маленькі кав’ярні, потопаючі в цвіту японських сакур і магнолій, атмосфера романтики, легенд і привидів. Місто, куди приїжджають загадувати заповітні бажання. Етнічний склад Ужгороду: українці, угорці, ромы, росіяни, словаки, євреї. Поширені мови спілкування - український, угорський, російський. На географічній карті України Ужгород розташований далеко на захід від Києва - приблизно 898 км. по залізниці, і 788 км. по автодорогах. До берегів Чорного моря по прямій - 640 км. Географічні координати Ужгороду: 48°37 північної широти і 22°18 східної довготи. Майдан сучасного міста складає 3988 гектарів. Велика частка цієї території доводиться на лівобережну територію, яка носить назву Старе місто, і приблизно на 15-20 % більше правобережжя. Протяжність всіх вулиць, проїздів і набережних - 160 км. Місто складається з 16 мікрорайонів. Сучасний геометричний центр Ужгороду знаходиться в районі майдану Шандора Петефі. Протяжність з півночі на південь - приблизно 7 км., а із заходу на схід - 5 км. Крайні північні околиці міста - мікрорайон Червеніца, південні, - Мінай, західні, - Сторожніца, а східні - Горяни. Найвища точка міста - гора Велика Дайбовецкая, розміщена на вулиці Велика Кам’яна з абсолютною відміткою 224 м над рівнем морить, а найнижча - 120 м - в районі автовокзалу. Клімат - помірно-континентальний (тепле літо і м’яка зима). Через місто протікає річка Вже. Її прикрашають сім мостів різної конфігурації. Найбільший - Великий Транспортний, по обидві сторони від нього розташовані мости поменше - Підвісний і Пішохідний, потім слідує Підзамковий, Железнодорожний, Об’їзний і Боздошський. Окрім цього, в межах міста знаходиться ще п’ять невеликих мостів, які перетинають канал деривату Причини, ради яких варто приїхати до Ужгороду 1. Легенди і привиди Ужгородського замку Замокнув - вірний вартовий міста і його духовний оберіг, один з самих древніх в Україні. Легенда свідчить, що у графа Другета була дочка, блондинка дивної краси. За довге і прекрасне волосся її прозвали Білою Девой. У той час польські війська, очолювані графом Любомірським, побажали підкорити Ужгородський замок. Якийсь польський воєвода, вирішивши провести розвідку, прибув у фортецю як гість. Дева закохалася в нього без пам’яті, не відаючи про те, що він ворог. Під час облоги молода княжна дізналася серед ворогів свого коханого, але любов її була така велика, що вона призначила йому побачення біля таємного ходу в замок, чим розкрила хід ворогам. Охорона замку перехопила лист і сповістила графа. Закоханих зловили. Офіцерові відсікли голову, а Деву живцем замурували в стіні. З тих пір щоночі її привида обходить замок у пошуках коханого, а зі сходом сонця повертається в кам’яну темницю. Є немало легенд і про загадкові підземні ходи. За однією з версій, Ужгородський замок з’єднувався з Невіцким, по іншій - з Мукачевським і Середнянським замками, а по третій - зі всіма трьома замками відразу. Можна було, говорять, стрибнути в 32-метровий колодязь на дворі замку і вижити, тому що з’єднувався він з річкою Вже. Львів Перші згадки про євреїв Закарпаття належать ще до XVІ ст. Більшість з них прибули з території сусідньої Галичини. Друга хвиля еміграції спостерігалась у середині ХІХ ст., а у 1910 р. їх чисельність сягнула 128 тис. В Ужгороді головним заняттями євреїв були шинкарство, торгівля і ремесло. У 1718 р. міська община остаточно організувалась і обрала керівників. У 1868 р. громада поділилась і з її числа виокремилось крило прихильників реформаторського руху неологів. Перед Другою світовою війною євреї мали на Закарпатті 30 синагог. Згідно зі статистикою 1935 року, вони складали 1/7 частину всього населення регіону. Багатша верхівка закарпатського єврейства належала переважно до реформаторської групи. У дуже незручне становище євреї потрапили між 1938 і 1939 рр. Тоді місто поділили між Чехословаччиною та Угорщиною таким чином, що більшість євреїв фактично мешкали в Угорщині а найголовніше їх кладовище опинилось в Чехословаччині. У квітні 1944 р. більшість закарпатських євреїв були знищені за наказом німецьких нацистів, яким активно допомагала місцева влада і, зокрема, тодішній мер Ужгорода Ласло Мегай. Згідно з його особистим розпорядженням, майже всі члени ужгородської громади упродовж однієї доби були відправлені у концтабір Аушвіц і знищені. В кінці квітня - початку травня Ужгород повністю перетворюється: сотні дерев сакуры зацвітають всюди рожево-білими кольорами, із-за чого здалека здається, ніби вулиці і алеї оповиті рожевими хмарами. Щороку до Ужгороду з’їжджаються тисячі туристів, щоб помилуватися цим воістину прекрасним і захоплюючим видовищем. Майже одночасно з сакурами зацвітають магнолії, рожеві, білі і фіолетові, розпускаються квіти японської айви і яблунь Недзвецкого, Флорідою і китайською.
У 1644 р. Ужгородський замок пробували здобути війська трансільванського володаря Дьордя І Ракоці. На чолі війська стояв його каштелян Янош Баллінг. Тодішній пан Ужгорода Янош Другет у страху перед переважаючими силами ворога втік до Польщі, а оборону залишив на відповідальність свого каштеляна. Фортецю втримати не вдалось, а її залога незабаром присягнула на вірність новому власнику. У 1679 і 1684 роках замок знову брали штурмом. Цього разу війська Імре Текелі – керівника іншого антигабсбурзького і антикатолицького повстання. У червні 1703 року військо повстанців-куруців, яке очолив трансільванський князь Ференц II Ракоці, підійшло до Ужгорода. Попри швидке опанування містом, армії не вдалось з наскоку здобути фортецю. Невеликий австрійський гарнізон добре захищався. Лише за допомогою новоприбулих військових загонів, у число яких входили і верховинці на чолі з Іваном Бецою, Ференц II Ракоці 24 лютого 1704 року прийняв капітуляцію замкового гарнізону. До речі, з постаттю видатного полководця і політичного діяча Ференца ІІ Ракоці пов’язано кілька цікавих історій. Кажуть, що в першому переможному бою проти австрійців у вирішальний момент до нього підлетів сокіл, що приніс у дзьобі шаблю. Турул, а саме так тюркською звучить назва цього птаха, і сьогодні в замку. Згідно з легендою, саме цей птах вважається батьком прародичів угорського народу. У 1685 р. новим правителем Ужанського комітату став полковник граф Міклош Берчені. Замок дістався йому у спадок після смерті першої дружини. Граф і його друга дружина – красуня Крістіна Чакі, перетворили фортецю із оборонної на розкішну резиденцію. Після ремонту стін і приміщень нова господиня перевезла до замку велику частину свого посагу. Фортеця наповнилась картинами, дорогими меблями, килимами. Замок став улюбленим місцем зустрічей місцевої богеми. Попри велику різницю у віці (майже 20 р.), шлюб цієї пари вважали просто зразковим. Витонченість і ерудованість Крістіни доповнював граф, який знав кілька мов і цікавився політикою. Під час угорського повстання М. Берчені одразу ж став на бік повстанців. Він провадив активну дипломатичну діяльність. У замку побували посли Франції, Росії і Польщі. На замовлення графа хорватський архітектор на прізвище Стубіч провів останню перебудову фортеці. На жаль, після поразки повстання М. Берчені був змушений емігрувати до Туреччини. Вірна дружина вирушила на вигнання разом з чоловіком. Львів, вуличні музиканти Мукачівський римо-католицький костел Однією з таємниць сучасного Закарпаття є походження назви його адміністративної столиці – міста Ужгород. Ще й сьогодні науковці ламають пера і голови над етимологією, а тим часом місцеві мешканці із задоволенням розкажуть кілька версій, чому саме «Ужгород». Справа має і політичний підтекст. Українці висувають свою версію, угорці боронять іншу. Сьогодні ж напевно знаємо лише одне. «Хресним батьком» міста вважають арабського мандрівника і географа Аль-Ідрісі. Саме він залишив у 1154 р. найдавнішу згадку про місто, коли на замовлення сицилійського правителя Рожера ІІ розпочав створення географічного атласу світу. У творі цього видатного науковця воно було подане під назвою «Гункбар» або «Унгу». З часом ця назва перетворилась на Ужгород. Хоча і зараз багато хто переконаний, що назву місту дала саме річка Уж, яка протікає через його центр, або ж це просто угорський переклад слова «замок». Періодично з’являються навіть такі екзотичні версії, як походження назви від імені посла римського імператора до правителя племені гунів.
Хрестовоздвиженський православний собор в Ужгороді на площі Кирила та Мефодія Корзо практично весь складається з магазинів, кафе і банків. Це - торгівельне серце Ужгороду. Назва перекладається з італійського як “вулиця для прогулянок”. Так її назвали колишні власники міста - неаполітанські графи Другетті. Саме ця вулиця краще всього у всьому місті зберегла сліди старої забудови Ужгороду. У чехословацькі часи вулиця звалася Велікомостой. Вулиця вузька, забудована з обох боків двух- і триповерховими старовинними будинками, більшість з яких прикрашена ліпним орнаментом. Перехрестя Корзо і вул.Волошина, так званий Хрест, є улюбленим місцем зустрічей ужгородцев. Корзо, Хрест і вулиця Волошина - пішохідні зони міста. Тут скрізь розкидані кавові терассы і лавки прямо посеред прохожей частки. Це найкрасивіша частка Ужгороду. Вулиця Корзо. В історичних джерелах вулиця, що з’єднує сучасну площу Ф. Корятовича та вул. А. Волошина, мала назву Мостова, а пізніше її назвали на честь відомого угорського письменника і педагога Ф. Казінці (Kazinczy Ferenc). Тут мешкали переважно заможні ремісники. Сьогодні це одне з найулюбленіших місць для прогулянок мешканців і гостей Ужгорода. Після численних перебудов її архітектурне обличчя сформувалось переважно наприкінці ХІХ – на поч. ХХ ст. Останнім часом місцева влада оновила більшість фасадів, однак за гарним фасадом часто приховується не менш неповторна атмосфера двориків і закутків. Власне кажучи, у перекладі назва Корзо і означає місце для прогулянок, променаду. Раніше вулиця була місцем, де розмістилась велика кількість маленьких крамниць. Серед власників було багато євреїв. Місцеві модниці могли задовольнити тут найвибагливіші бажання і мрії. Після вдалої покупки її можна було відсвяткувати в одній з численних кав’ярень. Вулиця провадить у бік Пішохідного мосту, який є ще однією візитною карткою Ужгорода. Другою за значенням архітектурною пам’яткою Ужгорода вважають Кафедральний Хрестовоздвиженський Греко-Католицький собор та Єпископську резиденцію. Історія будівництва собору почалась тоді, коли правитель Янош Х Другет запросив до Ужгорода у 1640 р. чернечий орден єзуїтів. Він щедро наділив монахів землею і видав багато грошей на будівництво святині. За це ченці зобов’язались молитись за свого доброчинця. Попри різні пригоди і труднощі, а також смерть у 1645 р. самого Яноша Другета, його дружина, хорватка за походженням, Анна Якушич зробила все можливе, щоб у 1646 р. святиня була готова до урочистого відкриття. Спочатку колегіальна церква Воздвиження Чесного Хреста була невеликою. У 1732-1740 рр. її перебудували у стилі бароко. У 1773 р., після едикту папи Климента XIV про ліквідацію чернечого ордену єзуїтів, монахи залишили Ужгород. Після недовгого поневіряння приміщення храму передали у власність греко-католицької єпархії. Архітектор Ф. Гілебранд до 1779 р. закінчив його перебудову як кафедрального собору. Саме тоді в інтер’єрі з’явився теперішній вівтар (майстер Франциск Тек, 1799 р.) та инші предмети декору. Імператриця Марія Терезія щедро доклалась до підтримки святині, подарувавши єпископу Андрію Бачинському дорогі шати і предмети церковного вжитку. Саме на її честь відбулось освячення храму 15 жовтня 1780 р. – у день народження монаршої особи. Над додатковим оздобленням храму почергово працювали єпископ Василь Попович (1846 р.), художник Фердинанд Видра. Найбільші зміни було впроваджено з ініціативи єпископа Івана Пастелія. У 1812 р. велика гроза пошкодила одну з дзвіниць. Попри те, до 1877 р. роботи під керівництвом архітектора Ласло Фабрі були завершені. Зовнішні зміни у вигляді прибудованих коринфських колон і годинників на вежах наблизили будівлю до стилю пізнього бароко. У 1939 р. над оздобою плафону «Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста» і шести круглих фресок «Отці церкви» працював відомий закарпатський художник Йосип Бокшай, який водночас є автором вітражів у вікні захристії і виконаної у сецесійному стилі каплиці єпископа.
Хрестовоздвиженський православний собор в Ужгороді на площі Кирила та Мефодія щонайдовша в Европе липова алея Протяжністю 2 кілометри 200 метрів тягнеться уздовж Вужа по двох набережним - Незалежності і Студентською. Квітне алея ціле літо, завдяки липам різних сортів. Тут також зростає трьохсотрічний ясен, обвитий паразитуючою ліаною. Їх тандем унікальний. Ліана вічнозелена, і подпитываться соками ясена їй треба впродовж всього року. А він, як і більшість листя, взимку скидає листя і вирушає в сплячку. Ось і виходить, що ліана-паразит повинна погубити його, але вони ось вже два століття нерозлучні. Ліана розрослася в повноцінне дерево і змією обвиває ясен. Така у них загадкова любов. Мукачівська ратуша Одін з самих древніх і найвідоміших мостів Ужгороду кам’яний Пішохідний зв’язує дві абсолютно різні половини Ужгороду - Старе місто і Нове місто. Колись міст був транспортним і по ньому їздив перший міський автобус, що сполучав Театральний майдан із залізничним вокзалом. Сьогодні Пішохідний міст - одне з улюблених місць ужгородцев: звідси відкривається чудовий вигляд на обидва береги Вужа і добре видно щонайдовша липова алея в Европе. З моста можна погодувати міських улюбленців - чайок, які так звикли до людей, що хапають їжу прямо з рук. Саме на Пішохідний міст приходять туристи загадувати бажання, оскільки прикмета свідчить: коли ступаєш в «старе» місто з «нового», перейшовши по мосту через річку Вже, потрібно загадати найзаповітніше бажання і воно неодмінно збудеться. А закохані пари вішають на його поручні любовні замки, в надії уберегти свою любов навіки. Вважається, що якщо кинути ключ від любові у воду, древній Вже захистить стосунки від знегод.
Перш, ніж піти звичним для більшості туристів шляхом, варто зупинитись на перетині Корзо з вулицею А. Волошина, де стоїть будинок, що, на перший погляд, може і не привернути увагу пересічного перехожого. Збудована з білої силікатної цегли, споруда є знаменитим в минулому «Білим кораблем», що свою назву отримала не тільки від кольору стін будинку, але й від назви корчми, яку відкрили тут у 1780 р. Нагорі облаштували гостьові покої, що органічно доповнювали послуги закладу. Будинок і корчма належали державі, але для якіснішого управління будинок передавали у приватне користування. На жаль, від старої архітектури сьогодні залишились лише літературні спогади. Останню перебудову здійснив арх. М. Мегер у 1902-1903 рр., а вже 4 січня 1909 р. будинок згорів. Ця подія навіть спонукала міську владу серйозніше поставитись до організації пожежної безпеки у місті . Сьогодні тут житловий будинок, крамниці і кав’ярні. Бунтівний пам’ятник. На теперішній площі Ш. Петефі раніше стояв пам’ятник президентові Чехії Т. Масарику. У 1938 р. монумент демонтували угорці і перевезли до словацького міста Міхайлівці, а потім у Братиславу. 1945-го німці перевезли його у німецьке місто Пасау. Після війни пам’ятник повернувся до Чехії. Але його вигляд муляв очі комуністам і його знову демонтували. Громадяни заховали його і повернули на п’єдестал лише у 1968 р. Уже як «учасника антикомуністичного заколоту» пам’ятник покарали, переплавивши на сталеливарному комбінаті. У 2002 р. у сквері біля Великого мосту встановлено новий бюст президента (ск. Й. Вайце). Повернувшись до перехрестя ліворуч, побачимо Римо-католицький костел Св. Юрія (Георгія) (вул. Волошина, 9) – одну з найдавніших пам’яток міста. Ужгородський замок є тим об’єктом, що приваблює кожного, хто хоча б на один день прибув до міста. Цю величну споруду помітно вже на під’їзді до міста. Вона домінує над старою частиною вже хоча б тому, що стоїть на природній горі заввишки понад 30 м. Як і загалом про місто, першу згадку про фортецю залишив згаданий раніше Аль-Ідрісі. Однак, свій твір він написав у ХІІ ст., а сучасні археологічні студії засвідчують, що вже принаймні у VII - IХ ст. на Замковій горі було укріплене городище білих хорватів. Середньовічна хроніка «Діяння угорців» пов’язує заснування замку з іменем легендарного слов’янського князя Лаборця. Згідно з відомостями, останній щасливо правив своїм народом аж до часу, коли племена угрів, зазнавши нищівної поразки від печенігів та у пошуках нової землі для поселення, перейшли Верецький перевал у Карпатах і оточили замок. Побачивши безперспективність опору, Лаборець намагався врятувати життя втечею. Однак, нападники таки наздогнали його і вбили. З того часу річку на теренах сучасної Словаччини, де загинув князь, називають Лаборець. Переможці влаштували у замку гучну учту. Арпадовичі – династія угорських князів (889-1001) та королів (1001-1301). Її засновником є Арпад, який об’єднав племена і заснував Угорську державу. До найвизначніших її представників належить Іштван І Святий (997-1038), що запровадив християнство і здійснив ряд важливих реформ. Ласло І Святий (1077-95) і Коломан Книжник (1095-1116) відомі тим, що за їх часів держава досягла найбільшого піднесення. За правління Андраша ІІ (1205-35) була видана «Золота булла», згідно з якою феодальна верхівка країни отримувала значні привілеї і права, що з часом спричинило феодальну роздробленість країни. Попри те, що Арпади були суперниками київської династії і галицько-волинських князів, частина з них були одружені з доньками руських князів.
більше фотографій